ЦВIТ ЩАСТЯ



Категории Лепкий Богдан ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Дитиною малою вiн нераз чув, як люди говорили: щастя. — Що таке щастя? — питався матерi, цiкаво вдивляючись своïми оченятами в ïï заклопотане обличчя. — Щастя, дитинко, то доля,— повторяла мати i не знала, як пояснити малiй дитинячiй голiвцi те дивне слово доля. — А що таке доля? — Доля, дитино, то такий цвiт, що його тяжке дiстати. — А гарний вiн, той цвiт? — Чи гарний питаєш? Авжеж, що гарний, навiть дуже гарний. Як дивитися на його, то очi радуються, а на серцi робиться весело й мило. — Мамо, я хочу того гарного цвiту. Скажiть, де вiн росте, я пiду за ним. Я пiду за ним i принесу його для вас i для себе. — Тепер тобi годi, дитино,— казала мати, цiлуючи сина в русяву головку,— ти ще такий слабонький, а то гень за водою. Тепер тобi i без нього добре, а як виростеш i сил набирешся, тодi й пiдеш. — Нi, я не хочу, аж виросту. Я хочу тепер. Скажiть менi, де вiн? I скажiть i скажiть лепетала дитина, а мати, щоб утихомирити ïï, пiдiйшла до вiкна i показала на став. (Ïх хата стояла на горбочку, а перед хатою у долинi був став). — Ось там, за ставом, чи бачиш? — Бачу, мамочко, бачу! ïх там цiла левада. А якi гарнi, якi дуже гарнi! Чи це далеко? — О, далеко, дуже далеко, дитино,— гень за водою! — Аж за водою... I задумався хлопчина. Пильно-пильно вдивлявся вiн великими, синiми очима в далеку далечiнь, аж там, де виднокруг зливався з голубими хвилями води. Був вечiр. На овидi блиснула вузенька, ясна смуга, а за хвилину виплив мiсяць, немов човен круглий i срiбний. Вiн звiльна пiдпливав на небо i здавалося, що сунеться не по вечiрньому, тихому блакитi, лиш по дрiмливiй водi. — Мамо! — радiсно закричав хлопчина, зриваючися нагло з довгоï задуми.— Знаєш, мамо, що? — Що, дитино? — Я вже знаю, лиш тобi не скажу. — Та чому не скажеш? — Бо не скажу. Ти гнiвалася би на мене. — Ой ти, ти, мiй пустiю, а чи ти знаєш, що мамi всьо треба казати? — Знаю, але цього не скажу, цього одного,— вiдповiв хлопець i сховав свою кучеряву головку на материних грудях. Незабаром лежав у своïм маленькiм лiжку. Мати провела йому молитву, казала попросити бога, щоб татовi, сестричкам i братчикам дав здоровлячка, накрила його, перехрестила i сказала: спи! I справдi. Вiн замкнув своï оченята i вдавав, що спить. Навiть хропiв. Але не спав. Бо як лиш мати на пальцях вiдiйшла вiд його лiжка i зачинила за собою дверi, пiднiс повiки. В кiмнатi було ясно. Мiсячне свiтло лилося крiзь вiкна i обливало своïм синявим цвiтом усi стiни, дверi, образи на стiнах i цiлу хатню обстанову. Пiд вiкном у городi спiвав соловiй, здалека вiд ставу доходив хлюпiт води. Раз у раз котилася вона дрiбонькими, як морщини на старечiм лицi, хвилями i вдаряла об греблю i об берiг. Гребля i берiг вiдтручували ïï вiд себе, як напасника; вона подавалася на хвилину назад, але сейчас ударяла ще дужче. Хлопець насторошив вуха. — Хлюпоче, кличе мене. Каже, що перенесе аж там далеко, на леваду, де тiлько багато щастя. Воно цвiте. Жадна квiтка не цвiте так гарно. Чому то люди не рвуть того цвiту? Ага! Бо не годнi дiстати. Не знають, як через воду поплисти. Але я знаю. Щоби лиш мама заснула i щоби скорше до рана, то пiду, конечно пiду,— пiду! Мiсяць свiтив i свiтив усе яснiше, соловiй спiвав i спiвав усе краще, а хвиля хлюпотiла все голоснiше. Хлопець не спав,— думав про райську квiтку щастя. Пiвнiч минула. Лiтня, коротка нiч кiнчилась. Ранок був недалекий. На виднокрузi появився вузенький пасмужок, зразу блiдий i невиразний, вiдтак усе бiльший i яснiший. Зорi блiдли, блiдло також i небо. Солов'ï притихли. Подуло пораннiм холодом i роса затремтiла на цвiтах. Вода в станi хлюпотiла заодно. Хлопець не спав. Його груди хвилювали, очi свiтились, губи горiли. Пiднiс голову, руками сперся о постелю, присiв. Хвилину слухав. Всi в хатi спали. Навiть стара, велика, чорна кiтка, що звичайно в таку пору любила вiдбувати лови, лежала пiд печею, як грудка чорноï землi. I зона спала. Хлопчина тихо встав i пiдiйшов до вiкна. Вiкно вiдчинив легенько. Вiд вiкна до землi не було високо. Перелiз i здригнувся цiлий. Зимна роса облила його теплi ноги i пораннiй холод перейняв його. Вiн бiг. Ставало теплiше. Дрiбнi нiжки занесли його на греблю. Став. Тепер вiн зовсiм виразно чує, як вода просить його, щоби кинувся в ïï зимнi обiйми. — Ходи,— каже,— я занесу тебе на другий бiк, там, де цвiте розкiшна квiтка щастя. Така пахуча, така промениста, якоï ти не бачив ще нiколи. Ходи! Не бiйся! I вiн простягає руку i кидається у воду. На виднокрузi свiтає. На золотiм рубцi виринає якась велика i ясна точка. Вiд неï вода горить у ставi, налає. Хвиля за хвилею стає ясна, промiнна, мов луска на великанськiй потворi-рибi. Хлопчина йде по тiй лусцi, по хвилi, йде все дальше i дальше. Тiло у нього дрижить, серце трiпонеться, уста палають. Витягнув руки наперед себе, очима вдивився там, де сонце аж горить,— i йде. Аж тут на зустрiч йому пливе велика, бiла птиця. Пливе повiльно, мов човен на морi, крила пускає як вiтрила, ногами по водi кермує — то лебiдь. Один, далi другий, великий, бiлий, з гнучкою лебединою шиєю. — Возьми мене, лебедю бiлий, i перевези за воду! Я тобi не заважу, глянь, який я маленький! Так каже хлопець; а лебiдь немов слухає його, пiдпливає до нього ближче i стає. Приглядається йому, киває головою, тру-чає крилом свою подругу-лебiдку, щось до неï говорить, а вiдтак навертає на мiсцi i пiдпливає. — Зажди! — просить хлопчина.— Не тiкай вiд мене, возьми мене з собою, перевези! Але лебiдь не слухає його. Все скорше i скорше, i скорше лине по блискучих хвилях. — Зажди! — просить хлопець крiзь сльози i кидається за ним у погоню. Дрiбонькi хвилi горять; легенький вiтер перебiгає по них, вiд лiса несе пахощами живицi. Тихо, хоч мак сiй. Лише вiд берега чути хлюпiт хвилi. Вона раз у раз б'є, вiдбивається й дальше несе i заносить малого хлопчину. Вже вiн по груди пiрнув у глибоку воду, вже лиш головку видно, лиш руки, лиш волосся сплило.. Бiля постелi недужоï дитини сидить лiкар. Слухає, надслухує, удари серця вухом ловить i брови хмарить. Бiдна мати дивиться в нього, мов у лице пророка. Що буде? Що буде? —думає лiкар. Те, що бог дасть. Коли сильна природа, так при божiй помочi преможе. А як нi, то пiде за щастям, за вiчним щастям. А хвора дитина блудними очима вдивляєтся в стелю, пiднiмається на недужих крижах, витягає руки i шепче спаленими устами: — Я хочу квiтки-щастя... Пустiть мене, хай iду за нею... * * * З тоï пори багато лiт минуло. Маленького кучерявого хлопця нiхто не пiзнав би нинi. Вирiс i вiдмiнився. Змужнiв i пiзнав життя. Завдяки старому вчителевi ботанiки пiзнав усi цвiти на свiтi i знає, що там, далеко, за водою, не росте жадна квiтка щастя. Вiн це знає. А все ж таки, все ж таки кидається у воду i йде за нею, за тою квiткою щастя. Та чи дiстане ïï? Хто знає?
ЦВIТ ЩАСТЯ