МИШКА (Казка для дIтей; для малих I великих)



Категории Лепкий Богдан ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Була собi мишка. Така, як i другi: сiренька, маленька, кiнчастi вушка, довгий, гладкий хвостик. В самiм кутку хати, де нога вiд лiжка щiльно притикає до стiни, мала свою нору. Мешкання не розкiшне, але безпечне. Нiхто з людей не заглядав туди. О, люди, — це дуже цiкавi сотворiння! Мишка боялася людей. Коли на хатi не видно було анi одного чобота, нi одноï висувала головку, зиркала направо й налiво, i скоренько, ренько, як шнурочок, пересувалася попiд стiну i дверi. Шу-усть! — i вже на подвiр'ï. Там не боялася нiкого. Нi пишно вбраного когута, що ходив, мов жандар, нi круторогого вола, що лежав бiля стайнi, мов гора, i румигав, нi господинi, що на цiле село тарахкотiла терлицею, а язиком ще голоснiше, нiж терлицею,— нiкого! Бiгла на поле. Там стрiчалася з своïми сестрами, iз мiста. Цi були дуже бiднi: худi, голоднi, миршавi. Ледве хвостики | волокли за собою. Розказували, що тепер у них в городi страх поганi часи. Люди не мають що ïсти, а про мишi, то вже i не згадуй. Ïм, просто, пропадай! Нiде нi крушннки хлiба, нi одноï крупинки, нiчого. Господиня, як крає хлiб, то над тарiлкою, а крає так тонко, що руку крiзь краянку видно. Як пряче iз стола, то кришки на долоню згортає i дитинi до рота несе, щоб з голоду не вмерло... кажуть, вiйна. Люди людей мордують, не мають часу працювати на хлiб... А наша мишка на те до них: У моïх господарiв не те. Єсть чим поживитися. Коли я й вибiгаю в поле, то це не з голоду, а так iз привички, щоб подивитися на свiт, бо у норi скучно. Все з тими дiтьми, та й з тими дiтьми. Такi вам неслухнянi, пищать, а на менi шкура терпне, щоб господар не вчув. О, мiй господар дуже страшний. Його всi бояться. Колись, ту двох кабанiв забив. Такi здоровi кабани, а вiн ïх порiзав. Сало повiсив у димарi, коптить. А м'ясо ïдять. Добре ïдять. Вночi приходять якiсь чужi люди, i вiн ïм продає. За гарнi грошi. Грошi ховає у ящик пiд лiжком, недалеко вiд моєï нори. Iнодi, як цiле село спить, перед хату заïжджає вiзок. Злазить двоє людей i з хати виносять м'ясо, масло, яйця, крупу i сало. Таке чутке сало, що аж в носi вертить... Не говори, сестричко! — перебивають городськi мишки.— Не говори, бо нам млiсно стає. Ми вже й забули, як сало виглядає. Мишцi жаль голодних городянок, вона важко зiтхає i говорить дальше. А коли вже добре навантажить вiзок, то господар випроваджає його полевою дорiжкою пiд лiс, а сам вертає в хату. Тиче жiнцi грошi пiд нiс i каже: Що, гарно пахнуть? Х-ха-ха! От бачиш, i вiйна на щось придасться. Перше ми за рiк не заробили стiльки, що тепер за мiсяць. Розбагатiємо. I ховає грошi у ящик пiд лiжко. В цьому ящику стояли колись гранати, а тепер грошi. Ще трохи i ящик цей тяжко буде замкнути, так ïх багато. А господиня? — питають цiкавi мишки. Господиня ходить тепер, як паня. Якi у неï сорочки, якi кружева — пфу! Пахучим милом вимивається; Городськi мишi вiрити не хочуть. Пахучим милом вимивається, а наша вмивається слiзьми... Наговорившися доволi, мишка вертає домiв. Перетиснеться крiзь дверi, як тiнь майне попiд стiну i шу-сть! до нори. Тiльки хвостик iнодi визирає. Але й хвостика нiхто не бачить, бо де там тепер людям заглядати пiд лiжко. Ïм не до того. *** Раз якось вертає наша мишка i чує — в хатi чужим духом пахне. Знялася на заднi лапки — заглядає. Перше побачила великi черевики на деревляних пiдошвах, а там обшарпана спiдниця, а вище полатана сорочка, а ще вище обличчя, худе, худе, лиш шкура та костi, лиш цi червонi, заплаканi очi. Це одна з тих iз мiста,— погадала собi мишка.— Вони приходять без нiчого i вiдходять з нiчим. Побачимо. А жiнка говорила, мовби за трумною iшла: Змилосердiться, господине, дивiть! Нiг собi в цих проклятих колодках не чую. У мене хора дитина, як менi без молока вертати? Най би хоч перед смертю напилося. Совiстi нема на тую муку дивитися. Я ж — мати. Я вам цього, спасителько моя, во вiки не забуду. Я вам грошi в суботу принесу, так менi боже дай спокiйно сконати, що принесу... А господиня: Моï корови тiльки молока дають, що кiт наплакав. От, дою, щоб не запустити. Прийдiть, як отеляться. Тепер ми самi не маємо що пити. Спитайте в наших сусiдiв. Може продадуть; вони на грошi ласi i рiдного батька продали б, а в нас нема що продавати, хоч i хотiли б. Як мишка тую розмову почула, то так ïй соромно зробилося, не за себе, а за господиню, що чим скорше побiгла до нори. Добре, що дiти сплять, а то ще б навчилися брехати, як люди. I як цим людям язик на таку брехню повергається? Поганi люди. Однi з голоду гинуть, а другi папiр у ящик ховають. Хiба ж папiр важнiший вiд життя. Але я ïм! I в маленькiй мишачiй головi зродилася велика iдея. Знищити, поторощити цей папiр, що його кривдою людською чути, поганий папiр. Вона припала до деревляного ящика i гризла, i гризла, i гризла. Зразу ящик, а там i грошi. Працювала цiлу нiч. В днину вiдпочивала, а на нiч дальше до роботи. Так кiлька дiб, аж не було що гризти. Одноï днини каже господар до своєï жiнки: Я чоловiк працi. У мене нiхто не смiє дармувати. Грошi також. Ïх треба пустити в рух. Купимо за них кiлька свинок, двоє-троє телят, пiдгодуємо, продамо i купимо нових, i знов продамо, поки не будемо мати тiльки грошей, що в банку. Бог знає, коли буде друга вiйна. Кахикаючи i постогнуючи, бо був товстий, як годований кабан, полiз пiд лiжко. Добув ящик, вiдчинив i... очi йому пiшли а стовп, брови пiдлiзли вгору, волосся дубом стало. Погризли, погризли, погризли! Що? Де? Коли? — питалася жiнка. О, дивися! О! I вона теж встромила нiс у ящик: <<А-а-а! Це ти тому винна, це ти! Всьому я винна, всьому я...— плакала жiнка. А господар кричав: Я нераз говорив, що треба нам кота, великого, здорового кота, а ти ложки молока жалувала для його: ти! ти! ти! I кинувся на неï з кулаками. Але мишка не чекала, що дальше буде; моргнула на дiтей, i вони шнурочком вибiгли крiзь вiдчиненi дверi на поле. Краще там, нiж у такiй хатi.
МИШКА (Казка для дIтей; для малих I великих)